І на Огайщині також завершилося вдало

Майбутнє таки настало. Сиджу в аеропорті Коламбусу, чекаю літака додому. Використовую безкоштовний Wi-Fi, відкритий до загального доступу.
Вчора пішов вечеряти до японців. Три дні тому також там був, мене посадовили до столу із канадцем років за сорок. От людина гарно розмовляє анґлійською :) - усе зрозуміло. То ми з ним удвох пили японське пиво (не смійтеся, дуже непогане, Саппоро називається), поки японський шеф нас розважав. Рубав хвіст креветкам і закидував його собі в кишеню, другого так само спіймав своїм ковпаком, а третього  зашвирнув аж десь на інший кінець залу своєму товаришеві - усе це, звісно, не руками, а своїм кухарським знаряддям. Стіл являє собою плиту. На середині щось шкварчить, смажиться, спирт горить аж під стелю - усякі фокуси. А край - звичайний, з дерева. Тож ти сидиш собі й спостерігаєш, як він твою вечерю смажить. Якесь м'ясо, риба, ті ж таки креветки - усього потроху.
Смачно, чого там стидатися. Але, оскільки це усе-ж таки Америка, то порція їжі надмірна. Щось мені не віриться, щоб справжні японці стільки жерли, скільки тут насипають. Тому вчора я пішов у тій самій ресторації до суші-бару. Тут за такі самі гроші дають набагато менше їжі :) Але ж тут - харчі на витончений японський смак! Кожної тварюки щонайбільше два шматочки, а шматочки в них такі невеличкі, щоб цілком до рота покласти для досконалої насолоди. Припустимо, саломона (лососину) і навіть туну (тунця) я вже сирими споживав, і не одного разу. Але тут були ще якісь риби, від яких я навіть назви не запам'ятав, ікра, і ще й, прости мені боже, спрут. Ні, я його не вбивав. Але з'їв! Ні, не раджу - надто жорсткий, хоч і варений. Найдивовижніша із риб - біла туна. Перший раз бачив. Біла, м'яка, в роті просто тане. А ще якась існує туна смугаста ("торо") - прошарок червоний, прошарок білий, так ту вони аж із Японії возять.
І що - невже вам усе це нічого не нагадує, панове?
От я сидів, ласувався, і думав собі так. Що це - оці суші та сашімі, оці витончені японські делікатеси для витончених цінувальників-гурманів? Це ж насправді найдешевша їжа, харч найбіднішого прошарку населення - рибалок та їхніх сімей. Тобто тих, у кого власної землі немає. Ото ж вони, бідаки, й їдять усе підряд, не дуже вже там роздивлюються - риба, чи рак, чи й гадина якась. Умокнеш його в дешевий, солоний соєвий соус, замішаний з гострим васабі - і нічого, можна й гадину проковтнути. А васабі - то ніщо інше як хрон. Дикий, японський, гірський - але хрон. І їдять небагато, повільно, бо багато зазвичай нема. Що вловилося кондиційне - продаси багатшому сусідові, в якого може гроші є, а собі - що лишилося. Отакі делікатеси.
Але згодом японці зрозуміли, що з цієї простяцької їжі можна зробити символ національного способу життя, культури, чи не філософії.
Оце ж і я до чого підводю. У нас такій символ вже існує! Лишилося тільки бізнес до цієї справи вдало долучити! Є суші-бар - то чому б не бути сало-барові? Хіба ми не знаємо десятку-другу способів приготувати сало? І таке воно бува, й сяке, із прошарком, із кількома, солоне, перчене, копчене, а можна й смажене, біле, рожеве, свіжина, й таке інше. Уявляєте: приїжджають до нас на чемпіонат Європи з футболу туристи з Шотландії, Норвегії, з Німеччини майже певно, та й москалі у більшості не нехтуватимуть. Питають  - а що то таке в вас? А це в нас - традиційний український сало-бар, кожного різновиду сала - не більш як по два тонюсенькі шматочки дають, а загалом тарілка - баксів на 15-20! І розповідати їм про боротьбу простого українського селянства із навалою татар-поневільників, які усю худобу забирали, а свиней не торкалися, бо їм віра не дозволяє. Тут тобі й культура, й сива давнина, і сучасний спосіб життя.
Піду вже ближче до літака, бо так тут і залишуся.