Тов ламут беад...

Йосеф Трумпельдор такий був, пройшов Першу Світову, а тоді приїхав до Палестини - і пішов налагоджувати місцеві єврейські сили самооборони. Араби стрілили його у живіт, а поки помирав, встиг сказати: "Добре помирати за нашу країну!" (Славнозвісне "Тов ламут беад арцейну!") Зазначимо: це було 1920 року, до проголошення держави Ізраїль залишалося ще 28 год. Але йому, бач, добре було помирати.
Помирати взагалі, мабуть, не дуже весело, то є щонайменше важка робота. Але ж і її кожна людина повинна колись зробить, нема куди подітись - як ото мати народжує дитину, важко працює, і не може ту важку працю анікому доручити. Я пам'ятаю як моя бабуся помирали у Пологах. Їй було 80 років; не було жодної причини помирати - раку, пневмонії, проблем з нирками... Але за якоїсь лише їй відомої причини вона вирішила, що настав час помирати. Обидвох синів вже була встигла поховать, усіх братів-сестер. Мабуть, сподівалася молодшій невістці дати шанс вийти вдруге заміж - жили ж бо разом, у бабусиній хаті, а хто ж то у прийми ще й до чужої матері піде? Якщо справді так - сподівалась марно. Але ж вирішила помирати. А як то важка праця, то вона й почала її, доки ще залишались сили. Не їла, не пила, ліки в рота не брала. Вона й жива-здорова ніколи більше за 55 кг не важила, а як померла - то вже легка була, як пушиночка. Я її намагався заохотити, казав - зачекай, не помирай, осьосьо буде тобі праонук... Не схотіла й чути. В неї був фотоальбом такий особливий - там світлини з усіх похорон. Ви бачили такі? Всередині - труна з небіжчиком, а навколо - сім'я, усі родичі... Усі там були вже вклеєні, підписані дати нарождення та смерті. А на останній сторінці вона себе підписала: Волкова Ірина Карповна, 6.1.1919 -
Добре помирати за. Коли маєш за що померти. За кохання можна. Звісно, за кохання краще жити, ніж помирати. Більшої несенітниці аніж Ромео і Джульєта вчинили важко й уявить.
Януш Корчак помер за дітей, за ідею доброти й гуманности. Він, майже певно, міг уникнути такої долі, можливості втекти поставали неодноразово, у Варшавському ґето, потім на станції перед потягом у Треблінку куди він з'явився за власним рішенням, ще й кажуть німці в таборі пропонували звільнитися в останню мить. Міг уникнути й померти свого часу за інших обставин, але він обрав піти з дітьми до газової камери. Але йому саме так, мабуть, було добре.
Цікава річ - оці люди, які помирають за - чи вони насправді до останньої миті сподіваються на чарівний порятунок, на життя?

Ще трохи літератури критичного реалізму

УСІ ЗБІЖНОСТІ З РЕАЛЬНИМИ ЛЮДЬМИ Й ПОДІЯМИ СУТО ВИПАДКОВІ, НАВЕДЕНИЙ ФРАГМЕНТ ТЕКСТУ ЯВЛЯЄ СОБОЮ ЛІТЕРАТУРНИЙ ТВІР, В ЯКОМУ ПОДІЇ Й ПЕРСОНАЖІ, ВКЛЮЧНО ІЗ ОСОБОЮ,  ВІД ЯКОЇ ЙДЕ РОЗПОВІДЬ, Є ВИГАДКОЮ АВТОРА


Я у своїм житті зробив декілька речей. Небагато, та ще й більшість того зараз постає невдалим чи непотрібним. Хто ж знав? Ви, наприклад, знали?

Я був російським поетом, дуже цікавим подеде. Я видалив свою, так і не дороблену, сторінку на "Саміздаті" чи не три роки тому - тобто, тепер ви там мене не знайдете, мене там не існує. Але через якісь незрозумілі примхи світової мережі цю сторінку легко знайти пошуком у Гуглі - просто на моє ім'я та прізвище. Звісно, вона не буде на першій сторінці Гугла... Так ось, статистика розділу каже, що ще й досі хоча б одна людина, а подеколи й двоє щодня читають декілька віршів. Звичайно, це може бути й робот. Але вірогідніше - це люди, які мене пам'ятають у якості російського поета. Я хтів був перекласти хоча б найбільш цікаві мені самому речі українською, першу спробу ви мали бачити - але, мабуть, не вистачить часу. Тож, якщо російська не викликає в вас позову на блювоту, можна подивитися за посиланням:
http://zhurnal.lib.ru/j/jutin_i_w/
Так, був, книжку видав (на власний кошт), і хто ж знав тоді, що я зненавидітиму Росію разом із її народом та історією, і дійду висновку, що писати вірші російською - то злочин? Ось і зараз - треба замість лайки прощення просити, а не можу.

Інша річ. Був гірським туристом, мандрівником неабияким. На Харківщині чи не кожного струмка напомацьки знав. Так із землею зливався - думав, не відскубти. Аж де я зараз? І не нудьгую, ось що цікаво.

Про Ізраїль - то також болісна тема. Відчуваю себе зрадником, попри усякі хитрощі із піснями та спогадами.

Що роботу свою я насправді не люблю, я вже згадував.

Але усі ці речі, можна сказати, зовнішні.

За двісті років до мене, якщо вірити Олексію Толстому, сіньйор Каліостро забажав стати господарем кохання - спричиняти любов за власним бажанням. Іще інший такий був радянський фільм, з молодим Янковським (хороший був дядько, жалко його, не схоже ніби він свою смерть обрав). Усі дивились, усі сміялись... А я так само повівся.

Я був одружений в молодості. Ми жили сім років - це не так вже й мало. Моя дружина була старша за мене 11 років, не дуже здорова. Ми кілька разів спромоглися завагітнити, але жодного разу не доносили й двох місяців. Одного з викинутих я бачив на власні очі - фасолина завбільшки, біле, лише натяк на загальні контури якоїсь істоти.
Вона, на мій тодішній погляд, не докладала достатніх зусиль до свого лікування, до того ж не працювала, і я був сердитий. Але вона мене любила, як вона думала що люблять, а ще й, боже борони, мабуть любить і дотепер. Але я дедалі більше часу проводив із друзями (розумій - пив, палив, грався у комп'ютерні іграшки), спілкувався зі старими приятелями і слухав їх - нащо, мовляв, тобі стара хвора нікчема, хочеш дітей - знайди собі здорову бабу... Особливо дві повії сумлінно боролися за моє визволення - кожна мала чоловіка і кількох коханців, інколи одних і тих самих, та ще й таким гарним культурним чином, що ті чоловіки й коханці дружили, позичали одне одному гроші, пили й грали у карти разом, а також усі дружньо працювали на користь відповідних повій - тож, завжди було кому принести гроші, доглянути дитину, чи приготувати обід, чи хоч до цигарки запальничку піднести. Отож вони й мене визволили, і я покинув свою підстаркувату й хвору дружину, але приєднатися до дружньої сімейки не зміг - поперек глотки таке мені стало. Я, бач, вірив у справжнє кохання. На все життя.

І ось я прийшов до Неї - кажу, ти хочеш дітей, я так само, гайда разом жити, а кохання - то як рослина, воно виросте.
Правда, смішно? Такий вибір - дружина без дітей, але яка тебе кохає, чи з дітьми, але така, яка може раптом одного дня, попри десять років щасливого, як мені здавалося, подружнього життя вирішити: досить. Усе це було вдаване, брехня, усе було несправжнє, так не бува. Рослина не виросла, експеримент не вдався, любові нема, але діти є - тож треба жити далі, дітей ростить. Чесна вона, так вона вважає. І нема чого сказати. А що ж, не всі люди у світі живуть як Ромео з Джульєтами... Любов - то щось від бога (і звідки раптом взявся?), нема її - то ще не смерть.
Тобто вибір, звісно, суто теоретичний. Вибору ніякого нема. Це вам не Гумільов: "І якщо жінка / З прекрасним лицем / Яке одне варте чогось у всьому Всесвіті / Скаже: "Я Вас не люблю",/ - Я вчу їх, як відворотитися, / І піти, і не повертатись знову..." Куди ти тут відворотися, куди там до лисого дідька підеш?

Дуже просто. Дуже. Я зрадив - заради чого, вже неважливо - тож не повинен дивуватися, коли мені зраджує весь білий світ. Це лише природньо. І остання річ, якою я був, - майстер любові - тепер розчинилася у повітрі, і мене немає, дематер'ялізувався, мовляв, Альошенька - та й годі...