Повсякденне

Мені казали - життя довше за любов. Я ніколи не вірив. Мені доводили у практиці. Щоразу. А я все одно не вірив.
І зараз, після всього, все одно не вірю.
Але є принцип Окама. Я як інженер повинен бути людиною практичною. Тобто, є речі, які належать до сфери віри, і я вірю у довічне кохання. Але є речі, які можна з'ясувати або перевірити практикою, є речі повсякденні, життєві, і віра тут ні до чого. Тож, як казала свого часу непорівнювана наша Альона Д., я повинен мати принципи такого розміру, щоб скрутивши трубочкою, їх можна було безболісно засунути собі у.
Звідси виводиться дещо несподіваний, хоча знову ж таки не новий висновок. Кохання живе лише у теперішньому часі. І це аніяк не залежить від того, довічне воно там чи яке. Будь-яке.
Тож - насолоджуйся миттю. Немає кохання першого чи другого гатунку. Воно завжди прекрасне.
Ось я дивлюся на нього в захваті - це кохання. Навіть лише єдина мить, єдина посмішка, одне торкання пальцями теплої шкіри, один поцілунок у гарячі губи - це кохання. Воно справжнє, повновісне, повноправне. І я кохатиму його цю мить, чи півхвилини, чи, як Бог дасть, цю ніч до ранку - так, ніби ми з ним прожили усе життя й помиратимемо разом.
Усе одно скінчиться, мине. Яка різниця - вранці чи після дванадцяти років? Я більше ніколи не дозволю собі пройти мовчки повз людину, від погляду на яку в мене спинився подих. Я скажу йому: ти такий прекрасний. Я у захваті від тебе. Я хочу зробити для тебе тут і зараз усе, чого тобі хочеться. Це кохання. На ці півгодини я буду царем всесвіту, таким, яким мене створив Всевишній.
Щастя - наш перший обов'язок.