![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
newyuzhaninНасамперед – важливе упередження: я не історик, не мовознавець, все, що написане далі – лише моя власна думка, погоджуватися з якою я нікого не примушую.
Ці тези я вже задавна носив у голові, навіть і висловлював їх (лише іншою мовою) на початку свого ЖЧ. Але знов пригадалося – завдяки отакій несподіваній дискусії (чи то лайці?) між двома моїми друзями. Прикро, але що поробиш: люди відмовляються розуміти одне одного, де там поважати...
Нещастя, яке почалося, за деякими джерелами, під час невдалого будівництва однієї занадто високої вежі, не здолане людством і досі. Oдин каже: ми – етнічні гуту, і Гутляндія – наш національний дім. А ти – зфранцужений тутсі, і тобі нема чого тут(сі) робити, або забирайся до своєї Тутсії, або ж до своєї Франції. Тобто ні, він, звісно, не каже "забирайся", бо це б уже було занадто. Але він певно якоюсь мірою так вважає. А я такий висновок про нього роблю на підставі вислову "національний дім". Тобто, існує (і ще й як існує) в колах інтеліґентів різних етносів такий погляд: держава - національний дім, а хто в тому домі навіть і все життя живе, нехай і батьки й діди його також, але національність в нього не така – то вже чужинець, нехай сидить мовчки й не базіка, доки ми, просвічені хазяї будинку, погоджуємось його терпіти.
Мабуть, із цим було б важко сперечатися, особливо з огляду на те, що відбувається останнім часом зі справжніми нащадками африканців та азиятів у тій же ж таки справжній Франції, а також у Британії, Голяндії та й багато де ще.
Але є тут деяке припущення, зпрощення, яке мене особисто торкається у найболючіший спосіб. Це припущення таке: у кожної людини є така властивість як НАЦІОНАЛЬНІСТЬ, етнічна належність, тощо.
І ось це ж таки самісіньке припущення, хоч би яким очевидним воно не здавалося, насправді – найстрашніша помилка людства, мабуть таки з давньовавилонських часів.
Насправді ніякої національности у людини не існує (так, існує громадянство, яке англійською називається "nationality", але то зовсім інша бесіда).
Ні, не витріщуйтеся на мене, ніби я збожеволів і почав перед очі всього вельмишановного панства ласуватися власним лайном. Ох, як незручно! Як же ж тоді знайти обґрунтування для "національних домів" усіх кшталтів? У який спосіб відхреститися від того простого факта, що Нація і Держава у сьогоденному світі - то є цілком тотожні речі, і неможливо бути громадянином держави, не належачи тим самим водночас і до нації? Як продовжувати і далі зі старанно заплющеними очима не помічати того, що навіть питати людину про її "етнічну належність" - то карний злочин у нормальних людських країнах?
А ви замислювались колись, що навіть очевидний для кожного розділ людства на раси - не більш як цікавий курйоз, ілюзія, а насправді ніяких рас немає? Поясню: якщо порівняти, атом до атому (точніше - нуклеотид до нуклеотиду), ДНК трьох людей, у якій записана вся будова тіла, весь обмін речовин, вироблення білків, від довжини кісток і до кольору шкіри й волосся - то у багатьох випадках відсоток збігу буде вищий між ДНК високого біловолосого норвежця та ДНК курчавого чорношкірого південноафриканця, аніж відсоток збігу між ДНК двох дуже схожих сусідів з одного південноафриканського селища? Тобто, усі ми люди, усі різні, але не настільки різні, щоб розділятися на якісь штучні сорти й артикули.
А як же культура? - розгублено спитає читач. Так, - відповім я ж перший, без культури людина не може залишатися людиною. А культура не існує в жодній формі, окрім культури... національної!
Отакої! Лєзла-лєзла по лєстніце, а впала з драбини! Ти вже, москалику, якось визначись: так є національности чи їх немає?
Людина народжується в світ і одразу (а навіть ще й перед те) потрапляє до такого чи іншого осередку культури. Немовля ссе материні груди, а вже чує колискової, диха повітрям з духмяною парою від казанка з борщем, поміча блиск напівпорожньої карафи з самогонкою, торкається бавовняної тканини, холодного глечику зі сметаною чи побіленої теплої груби - і ось воно вже належить до культури такої чи іншої. Іще не розуміє навіть, як його звати, а вже починають в його маленькому мозку шикуватися слова, слова, слова, подвійко, ланцюгами, рядками... Такі слова, такі взаємини між словами, для яких навіть і немає речей чи зв`язків між речами в іншій оселі, в іншій культурі!
І якби лише та дитина була здатна прожити усе життя в тій самій хаті (чи ж бо не відходити від неї далі ніж до свого лану, по дрова до лісу, на ближню річку), оженитися на такій самій сусідській дівчині, а наприкінці чесно померти й лягти поруч із пращурами під власний поріг, аби ще чорнішою зробилася згодом його чорна земля - то й була б вона, та дитина, незайманим дитям однієї культури, а багато таких людей разом становили б нарід, і я б погодився: є, є в них етнічна належність.
Але нема чого робити: то таке мабуть було ще 150 років тому, за кріпацтва та чумаків. Але багато часу вже такого нема, все перегойдалося, покрутилося, і сидять тепер файні вуйки на Торонтщині - клоузять віндовця, аби чілдренятка не поколдженіли, і кричить Іцик на Хайфському ринку кожній білій жінці - "Наташа, подході, капуста хароший", і їздить на канікули до бабусі на Запоріжжя онук Ахмед з Нацерету, і славу російської поезії ХХ сторіччя складають нащадки: німців - Блок, татар – Ахматова і Ахмадуліна, євреїв - Мандельштам, Пастернак, Багрицький, Самойлов, Бродський, Левитанський, Кушнір, українців – Чичибабін і Євтушенко, караїмів - Сельвинський, і в Грузії народжений Маяковський, і ще багато чиї - поряд з Єсєніним, Цвєтаєвою, Гумільовим, Чухонцевим...
І я сиджу оце в Тель-Авіві і базікаю про національности українською, сам нащадок щонайменше трьох народів, і те - якщо жодна з бабусь нічого не забула.
Тож, відповідь, як на мене, проста-простісінька. Так, є національні культури. Так, люди належать до національних культур більшою чи меншою мірою. Часто-густо - до двох одразу, чи навіть до багатьох. І навіть самісінькі ті національні культури не існують окремо одна від одної - а перетинаються, переплітаються, збагачують одна одну, знов таки - через окрему людину... Неможливо вирізати одну якусь національну культуру, відділити її від культури загальнолюдської. Вона не виживе, як вмерло б навіть живе серце, витнуте з живого людського тіла.
Ці тези я вже задавна носив у голові, навіть і висловлював їх (лише іншою мовою) на початку свого ЖЧ. Але знов пригадалося – завдяки отакій несподіваній дискусії (чи то лайці?) між двома моїми друзями. Прикро, але що поробиш: люди відмовляються розуміти одне одного, де там поважати...
Нещастя, яке почалося, за деякими джерелами, під час невдалого будівництва однієї занадто високої вежі, не здолане людством і досі. Oдин каже: ми – етнічні гуту, і Гутляндія – наш національний дім. А ти – зфранцужений тутсі, і тобі нема чого тут(сі) робити, або забирайся до своєї Тутсії, або ж до своєї Франції. Тобто ні, він, звісно, не каже "забирайся", бо це б уже було занадто. Але він певно якоюсь мірою так вважає. А я такий висновок про нього роблю на підставі вислову "національний дім". Тобто, існує (і ще й як існує) в колах інтеліґентів різних етносів такий погляд: держава - національний дім, а хто в тому домі навіть і все життя живе, нехай і батьки й діди його також, але національність в нього не така – то вже чужинець, нехай сидить мовчки й не базіка, доки ми, просвічені хазяї будинку, погоджуємось його терпіти.
Мабуть, із цим було б важко сперечатися, особливо з огляду на те, що відбувається останнім часом зі справжніми нащадками африканців та азиятів у тій же ж таки справжній Франції, а також у Британії, Голяндії та й багато де ще.
Але є тут деяке припущення, зпрощення, яке мене особисто торкається у найболючіший спосіб. Це припущення таке: у кожної людини є така властивість як НАЦІОНАЛЬНІСТЬ, етнічна належність, тощо.
І ось це ж таки самісіньке припущення, хоч би яким очевидним воно не здавалося, насправді – найстрашніша помилка людства, мабуть таки з давньовавилонських часів.
Насправді ніякої національности у людини не існує (так, існує громадянство, яке англійською називається "nationality", але то зовсім інша бесіда).
Ні, не витріщуйтеся на мене, ніби я збожеволів і почав перед очі всього вельмишановного панства ласуватися власним лайном. Ох, як незручно! Як же ж тоді знайти обґрунтування для "національних домів" усіх кшталтів? У який спосіб відхреститися від того простого факта, що Нація і Держава у сьогоденному світі - то є цілком тотожні речі, і неможливо бути громадянином держави, не належачи тим самим водночас і до нації? Як продовжувати і далі зі старанно заплющеними очима не помічати того, що навіть питати людину про її "етнічну належність" - то карний злочин у нормальних людських країнах?
А ви замислювались колись, що навіть очевидний для кожного розділ людства на раси - не більш як цікавий курйоз, ілюзія, а насправді ніяких рас немає? Поясню: якщо порівняти, атом до атому (точніше - нуклеотид до нуклеотиду), ДНК трьох людей, у якій записана вся будова тіла, весь обмін речовин, вироблення білків, від довжини кісток і до кольору шкіри й волосся - то у багатьох випадках відсоток збігу буде вищий між ДНК високого біловолосого норвежця та ДНК курчавого чорношкірого південноафриканця, аніж відсоток збігу між ДНК двох дуже схожих сусідів з одного південноафриканського селища? Тобто, усі ми люди, усі різні, але не настільки різні, щоб розділятися на якісь штучні сорти й артикули.
А як же культура? - розгублено спитає читач. Так, - відповім я ж перший, без культури людина не може залишатися людиною. А культура не існує в жодній формі, окрім культури... національної!
Отакої! Лєзла-лєзла по лєстніце, а впала з драбини! Ти вже, москалику, якось визначись: так є національности чи їх немає?
Людина народжується в світ і одразу (а навіть ще й перед те) потрапляє до такого чи іншого осередку культури. Немовля ссе материні груди, а вже чує колискової, диха повітрям з духмяною парою від казанка з борщем, поміча блиск напівпорожньої карафи з самогонкою, торкається бавовняної тканини, холодного глечику зі сметаною чи побіленої теплої груби - і ось воно вже належить до культури такої чи іншої. Іще не розуміє навіть, як його звати, а вже починають в його маленькому мозку шикуватися слова, слова, слова, подвійко, ланцюгами, рядками... Такі слова, такі взаємини між словами, для яких навіть і немає речей чи зв`язків між речами в іншій оселі, в іншій культурі!
І якби лише та дитина була здатна прожити усе життя в тій самій хаті (чи ж бо не відходити від неї далі ніж до свого лану, по дрова до лісу, на ближню річку), оженитися на такій самій сусідській дівчині, а наприкінці чесно померти й лягти поруч із пращурами під власний поріг, аби ще чорнішою зробилася згодом його чорна земля - то й була б вона, та дитина, незайманим дитям однієї культури, а багато таких людей разом становили б нарід, і я б погодився: є, є в них етнічна належність.
Але нема чого робити: то таке мабуть було ще 150 років тому, за кріпацтва та чумаків. Але багато часу вже такого нема, все перегойдалося, покрутилося, і сидять тепер файні вуйки на Торонтщині - клоузять віндовця, аби чілдренятка не поколдженіли, і кричить Іцик на Хайфському ринку кожній білій жінці - "Наташа, подході, капуста хароший", і їздить на канікули до бабусі на Запоріжжя онук Ахмед з Нацерету, і славу російської поезії ХХ сторіччя складають нащадки: німців - Блок, татар – Ахматова і Ахмадуліна, євреїв - Мандельштам, Пастернак, Багрицький, Самойлов, Бродський, Левитанський, Кушнір, українців – Чичибабін і Євтушенко, караїмів - Сельвинський, і в Грузії народжений Маяковський, і ще багато чиї - поряд з Єсєніним, Цвєтаєвою, Гумільовим, Чухонцевим...
І я сиджу оце в Тель-Авіві і базікаю про національности українською, сам нащадок щонайменше трьох народів, і те - якщо жодна з бабусь нічого не забула.
Тож, відповідь, як на мене, проста-простісінька. Так, є національні культури. Так, люди належать до національних культур більшою чи меншою мірою. Часто-густо - до двох одразу, чи навіть до багатьох. І навіть самісінькі ті національні культури не існують окремо одна від одної - а перетинаються, переплітаються, збагачують одна одну, знов таки - через окрему людину... Неможливо вирізати одну якусь національну культуру, відділити її від культури загальнолюдської. Вона не виживе, як вмерло б навіть живе серце, витнуте з живого людського тіла.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
А може, ти до України раніше завітаєш.
Будемо пити за зустріч, за Ізраїль, Україну і загальнолюдську культуру.
no subject
Date: 2006-08-27 09:34 pm (UTC)no subject
Date: 2006-08-28 09:09 am (UTC)Позволю себе короткий комментарий.
Українською володію. Національність за паспортом та реальна - українка. В референдумі обираю єдиною державною мовою - українську.
Родилась и живу в восточной Украине. В быту и на работе говорю по-русски. Пишу чаще по-русски.
Маю претензію до пана Влодека та його опонентів. Розмова вилилась у лайку з обох сторін. На жаль.
Нечего прятаться за интеллигентно-интеллектуальное окружение. Та за "Сіркову свитину". Уровень дискуссии до заявленного уровня культуры мягко говоря "не дотянул". Стыдно, господа.
Прям драчка в нашей "Верховной Раде".
(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:no subject
Date: 2006-08-28 10:11 am (UTC)IMHO, ona-taki suwestvuet, no ne ob'ektivno, a sub'ektivno. T. e. mne vol'no schitat' sebia evreem po proisxozhdeniju (xotya posle Xmel'nitchiny govorit' o chistote krovnogo evrejstva na Ukraine kak-to stranno), agnostikom po ubezhdeniju i ukraino-rossijaninom po kul'ture. Na osnovanii etix prinadlezhnostej ja delaju svoj vybor. I nikto drugoj mne ne vprave ukazyvat' moe mesto v etix osyax - vera, kul'ura - krome menia samogo. A putanica nachinaetsia tam, gde prinadlezhnost' k odnoj iz osej pytajutsia zakrepit' pod terminom "nacional'nost'" dlia oficial'nogo ispol'zovanija. IMHO.
Pereproshuju za translit :)
Вдогонку
Date: 2006-08-28 11:34 am (UTC)no subject
Date: 2006-08-29 12:27 pm (UTC)